Одесную Тясмину лежить немічно і ніяк не може звестися тисячоліттями січений снігами, митий дощами, сушений сонцем степ. Вже й чоло його вкрили глибокі зморшки – яруги. Вже і яруги поросли підгайками, лісами і перелісками. Ось він обабіч дороги у полуденній дрімоті. Десь глибоко в небі завис краплиною і невтомно розливає пісню жайвір. Неторкані трав’яні зарості видаються справжніми хащами… Чебреці, ковила, звіробій, безсмертник, медуниця, полин, васильки, петрів-батіг, чіпкі реп’яшки і безліч невідомих трав мліють під сонцем і розливають долиною запаморочливо-терпкий аромат…
На схід від старої козацької столиці Чигирина на правому березі річки Тясмину поміж її притоками Ірклієм та Чутою розкинулося мальовниче село Галаганівка. Заквітчані вишневими і абрикосовими садами притясминські схили, невеликі чепурні хати, квадрати городів, живоплоти дерези, кам’яні паркани з піщаника Замкової гори, стара розлога верба на дорозі з Чигирина – все тут нашіптує легенди і казки, розповідає про минулі століття, ставить перед тобою безліч, здавалося б, нерозв’язних питань.
От хоча б назви кутків села: Поділ, Хутір, Луки. Про їх давність свідчить хоча той факт, що назви окремих з них ввійшли в обрядову творчість. Так, в одній з весільних пісень, записаних в Галаганівці, співається:
Заіржали кониченьки на Подолі,
Забрязчали музиченьки в батька в дворі .
Романтика і поезія ходили і ходять тут вузькими сільськими манівцями, а особливо – старою короткою дорогою на Поділ. Поросла обіруч густою непролазною дерезою вона би була широкою, якби не з’їли її талі й дощові води, залишивши лише тонесеньку смужечку-стежину. А на місці дороги запанував яр. Жив він завжди осібним життям. Був старим і буркотливим. Особливо навесні та під час літніх злив. Тоді прокидалося у ньому вікове невдоволення. Гнівився, ревів і клекотав яр. А його горлом скажено неслися, зривалися з водоспадів і водоспадиків, вривалися в численні гроти, печери і нори, пінилися і вибухали фонтанами, розсипалися тьмою бризок важкі потоки води. “Гу-у-у-у!” – гуготіли тоді з провалля невидимі для людського ока страшні почвари. “Го-о-о-о!” – вторили їм із затоплених водою кротовин мешканці світу підземного. Мов зачарована, слизька жовтотіла стежка зляканою змією тулилася тоді до краю урвища, а важкі намоклі стіни дерези, немов лещатами, стискали і яр, і стежину, нависали і хмурилися над ними. Коли ж стихія утихомирювалася, то темне й вологе глинище духом потойбіччя і таємниці зваблювало до себе дітлашню. По вуха забрьохані, вони до сутінків гостювали в яру. І поверталися додому з повними кишенями подарунків від буркотливого старця: старовинними монетами, ще царськими нагородами, гільзами і запальничками з гільз, кованими цвяхами й підковами на щастя. Де діставав яр предмети дитячих гордощів? А хто його знає. Певно, селяни намагалися задобрити яр – і сипали, і сипали до його ненаситного горла то сміття з двору, то мотлох із горища, то будівельний непотріб. А яр усе ковтав, усе перемивав – пересіював, залишаючи в своїх нутрощах лише найцінніші дитячі скарби… Минулося… Яр засипали… Дорогу заасфальтували… І тільки у спогадах і досі відлунюють “Гу-у-у-у!” та “Го-о-о-о!”.
Від села над Тясмином дорога на південь бралася до неба. Широка, в’їжджена, втоптана чи не на півметра в глиб степу вона поволеньки повзе й куриться Селянською горою. Праворуч на гребені гори чатує підтоптана вже Костомашина могила. Хто отой Костомаха, що знайшов у ній спочинок, уже ніхто й не згадає. Чатує могила, та й годі. Хоча ні… Прислухайтеся… Озивається… Тоді, коли сонце червоніє на заході, а голосні цвіркуни перекрикують один одного, зітхає могила і щось намагається сказати… “Мати Василина Кирилівна Семеренко (Коваль – дівоче) (1904 р.н.) за розповідями своєї матері розказувала, що якомусь чоловікові громада дала Гупалів яр, де глинистий ґрунт. Мужики сміялися з того чоловіка, бо там нічого не росло. Зате було три могили, одна з них – Костомашина. Чоловік той нічого не робив, не орав, не сіяв. А тільки в одно прекрасне время знайшли найменшу могилу розкопаною і место від бочки. А чоловік той щез” .
До яру від Костомашиної могили, на схилі – диво-камінь, на якому – відбиток жіночої ноги. Кажуть люди – то ходила Богородиця.
Ще далі за могилою – Кінське кладовище. Не дивно, що нікого, окрім собі подібних та коней, не зважилася людина хоронити в осібно відведеному місці. Адже були коні для людей – сірі, булані, білі, вороні і в яблуках – годувальниками, друзями і побратимами. Дорога ж, оминувши могилу, понад проваллями і ярами неквапом ішла до Хреста...
Чому один з найкрутіших схилів в околицях села називається “Хрестом”? Як правило, ще з часів пізнього середньовіччя хрести ставили на межі населених пунктів. Та чи лише тому тут мав стояти хрест? Ось що розповідає про це легенда: “В селі була чума. Люди тікали в степ. Біля гори побачили монашку в чорному одязі. Монашака сказала, що чуми вже в селі нема, можна вертатися. Тоді люди на місці, де бачили монашку, поставили хрест”.
А дорога круто пірнала донизу, в широку й розлогу долину з глибоким колодязем на самім її початку. “Як з Хреста – Молодецький колодязь. У 1902 році молодь – хлопці – зібралися і вирішили викопать колодязь. Тому Молодецький. Служив почті 100 років. Дощі йшли й замулило” .
На горі, над шляхом залишилися груша-дичка із терпкими як сам степ грушами і Гостра могила. Розповідає житель с. Галаганівка Василь Петрович Семеренко (1936 р.н.): “У 1944 році ми пасли скот у степу. Старші хлопці заставили нас копати Гостру могилу. Викопали німецькою саперною лопаткою на самім центрі яму – півтора на півтора метри і метр двадцять глибиною. У ямі Петро Дубина знайшов бронзовий оклад з Біблії 30х40 см, з трираменним хрестом, із завісами” .
А дорога біжить і біжить далі аж на колишню Херсонщину, куди ходили селяни на заробітки до німців-колоністів. А дорога галузиться, сягнувши одним зі своїх правих рукавів могили Розкопаної, в якій, певно, золота шукали.
А степ продовжує кликати таємницею і манити легендами. “На Чуті була Шпакова могила. Її розгорнули, коли робили вербівський ставок. Під могилою було багато кісток і людських, і кінських, і черепки, і люльки. Могилу розгорнули на греблю” .
“Майстрів яр од Стецівки, де Підок – зараз засаджено лісом. Після війни ми пасли корів. Приїхав “Додж три четверті”. Три рила розклали якісь бумаги, рулетку. Щось міряли. Од куща бузини 55 шагів на восток – копай. Рили, але нічого не викопали. Велике Берестувате на горі зробилася якась западина, прірва – кидаєш камінь – гуде й гуде, а коли впаде – не чути. Довгий яр – чумацький шлях. Старі люди так розказують. Розповідав дід Шай – Андрій Яковлєв, що в 1960-1965 роках приїхали на машині і шукали місце, де їх прадіда пограбували, і він там закопав золотий цепок” .
Цитовано за книгою Олександра Солодаря "Галаганівка" (Серія "Невідома Чигиринщина". - Черкаси, Вид. Ю.Чабаненко. - 2010 - 82 с.)
Немає коментарів:
Дописати коментар