пʼятниця, 22 квітня 2011 р.

Холодний Яр 17 квітня 2011 року

* * * *
Вставав – не я, і впав – не я,
І не моя тут кров лилася…
Чому ж душа з колін звелася,
Коли ввійшла в Холодний Яр?
Чому здригнулася рука?
Невже вона про шаблю марить,
Коли твоя, Холодний Яре,
Незрима сутність доторка
До серця сонного?! Невже
В тобі повстання привид бродить
І дух вцілілої свободи
Від лап чужинців стереже?
Олександр Солодар


Холодноярська республіка
Лютнева революція 1917 року розбудила Україну. 17 березня 1917 року в Києві утворилася Центральна Рада, яка з початку свого існування висунула гасло автономії України в складі федеративної Росії. Відбувається українізація армії, по селах формуються загони Вільного Козацтва.
16 – 17 жовтня в Чигирині за участю 2000 делегатів відбувся Всеукраїнський з’їзд Вільного Козацтва. З’їзд постановив «запропонувати Українській Центральній Раді негайно особим актом оголосить саму широку автономію України» та прийняв рішення домагатись виведення російських військ з території України, «а на їх місце перевести українські частини, що перебувають в Росії». Згідно зіСтатутом, Вільне Козацтво, «стоячи на ґрунті закріплення здобутків революції (...) під час війни бореться з дезертирством, при демобілізації вживає всіх заходів, щоб не був порушений порядок та спокій населення, охороняє порядок та добро мешканців від знищення їх і грабування».
Виходячи з функцій, які виконував загін самооборони с Мельники, що виник на початку 1918 року, був одним із підрозділів Вільного Козацтва. Уже навесні 1919 року холодноярське військове формування в якості куреня входить до 3-го гайдамацького полку Армії УНР, бере участь у боях зі збільшовиченими військовими частинами. Докорінні зміни в Холодному Яру відбулися на початку червня 1919 року, коли місцевий курінь об’єднався з повстанським григор’євським загоном Уварова. У складі останнього до Холодного Яру прибули чигиринські ревкомівці – члени УПСР і колишні діячі Центральної Ради Омелян Дзигарь і Логвин Панченко. Саме в цей період уперше на Чигиринщині з’являються листівки за підписом інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру з чітко окресленими антибільшовицькими позиціями та закликом до повстання проти «грабіжницької комуни». Певно, з «партійної» ініціативи чигиринців в Холодному Яру упродовж літа відбувається структурування окружного повстанського комітету, під керівництвом якого в селах повіту утворюються загони самоохорони, а вже у жовтні у с. Матвіївка проводиться селянський повітовий з’їзд «представників охоронних сотень». Після з’їзду холодноярці повели наступ проти денікінців на Черкаси. На той час військове формування перетворюється в окрему бригаду у складі Холодноярського, Білопольського і Білоярського куренів. У свою чергу курені поділялися на окремі загони – відділи, що формувалися по селах. Постійно діяли загони Солонька (згодом – Щириці-Мамая) в Дніпровських плавнях (200 – 500 осіб), Чорноліський кінний полк Пилипа Хмари (до 300 осіб), постійний відділ – комендантська сотня Холодного Яру (близько 800 осіб), а також загони Кваші та Загороднього. При загальній мобілізації до зброї ставало від 5000 до 7000 осіб. При цьому бригада постійно поповнювалася рейдуючими повстанськими загонами. Так, у вересні 1920 року після об’єднання холодноярців зі Степовою дивізією Блакитного (Осауленка) повстанське з’єднання досягло чисельності в понад 20000 бійців.








Діяльність повстанських відділів Холодного Яру та місцевого окружного повстанкому швидко привернули увагу українського уряду. Сюди для організації Південної повстанської групи прибув полковник штабу Симона Петлюри Гулий-Гуленко. А на початку 1920 року до Холодного Яру спрямували свій похід дві групи армії УНР: Г. Омеляновича-Павленка та Ю. Тютюнника. На початку лютого вони зустрілися в селі Медведівка з холодноярцями. Тоді ж останні отримали «вповні конкретні інструкції що-до можливої ролі Холодного Яру в загальному повстанчому рухові». Наявність окружного повстанського комітету – військово-політичного органу, який представляв інтереси уряду УНР та штабу Головного Отамана Армії УНР Симона Петлюри в Центральній Україні (звідси – і назва в документах «Право-Лівобережний повстанком»), координував діяльність повстанських загонів тодішніх Київської, Кременчуцької та Херсонської губерній і виконував функції цивільної влади на підконтрольній йому території, наділяла холодноярців більшим авторитетом серед селянства порівняно з іншими повстанськими відділами. Повстанком ініціював проведення окружних з’їздів, на яких обиралися його нові члени та військове керівництво збройними відділами округи.



Військово-політична ситуація вимагала постійного контакту з урядом та штабом Армії УНР. У різні періоди холодноярські делегації до них очолювали Юхим Ільченко і Юрій Горліс-Горський. Водночас, штаб Симона Петлюри сам намагався встановити зв’язки з розрізненими повстанськими відділами в Україні і узгодити їх діяльність. На початку серпня 1920 року до Холодного Яру прибув представник Всеукраїнського Повстанського комітету Іван Діхтяр-Хоменко. Зв’язковий від С. Петлюри «у серпні і вересні (...) обійшов такий район: Ананьїв, Одеса, Єлисавет, Голта, Умань і Балта». Проходячи за цим маршрутом, він неминуче мусів потрапити і до Холодного Яру. Найвірогідніше, окремим дорученням для нього була організація наприкінці серпня – на початку вересня 1920 року масового повстання в Україні. Саме в цей час активізували військову і політичну діяльність відділи, підпорядковані окружному повстанському комітету. Під контроль повстанокму переходить практично увесь Чигиринський повіт (за винятком територій поблизу залізниці). Холодноярці роблять спробу захопити м. Черкаси. Тоді ж Олександрійська дивізія Пилипа Хмари перебрала під свій контроль Олександрійський повіт Кременчуцької губернії.
З ініціативи Логвина Панченка на початку липня 1921 року в районі Гайдамацького шпилю Холодноярського лісу відбувся окружний повстанський з’їзд, у роботі якого взяло участь 28 осіб. На з’їзді було заслухано доповідь про роботу старого повстанкому, обрано його новий склад. Головою Повстанкому було знову обрано Панченка, а командуючим військами Холодноярської округи – Нестеренка–Орла.



Влітку того ж року за кордоном Ю.Тютюнником та Гулим-Гуленком розробляється план всеукраїнського повстання. З відома закордонного штабу армії УНР у м. Київ створено Всеукраїнський центральний повстанський комітет на чолі з Чепілком. «Коли всю підготовчу роботу, на думку повстанкому, вже остаточно пророблено, він постановив перемінити резиденцію й переїхати до Холодного Яру. Холодний Яр, на їхню думку, знову мусів відіграти величезну ролю. Він мусів стати за центр повстання, де б перебував тимчасовий український уряд і головний повстанський штаб під керівництвом Тютюнника». Однак, перед самим від’їздом цупком було заарештовано київським губчека.

Навіть незважаючи на проголошену більшовиками політику непу, військову амністію і капітуляцію у серпні – вересні 1921 року окрповстанкому та цілого ряду отаманів, Холодний Яр продовжував залишатися базою антибільшовицького руху. У цей період відбулася лише зміна тактики повстанської боротьби – значні військові формування припинили діяльність, а їх бійці, користуючись амністією, повернулися на місця постійного проживання. Їм на зміну прийшли невеликі мобільні військові загони, які, за підтримки місцевого населення, вдалися до методів партизанської війни. Як відмічали радянські органи, в повіті «великих банд немає, немає повстанства, немає отаманів, але є терор, є прихована робота отаманів петлюрівської орієнтації». Упродовж 1922 – 1926 років на Чигиринщині діяли загони Грищенка, Курінного, Коваленка, Петренка, Валового.

Олександр Солодар


неділя, 13 березня 2011 р.

Чиїх батьків які ми діти?

Брати Степан, Свирид і Павло Коцури

Як були коцурці –
Були сало і млинці,
А прийшли комуністи,
То не стало чого їсти…

З місцевого фольклору

Історія держави починається з історії роду. Саме тим націям, для яких рід був Святая Святих, ніколи не загрожували космополітичні ідеї та асиміляція. Навіть при втраті державності вони зберігали самобутність. Коренем генетичної пам’яті і оберегом традицій для них залишався рід. Тому завойовники намагалися перш за все знищити або взяти собі на службу національну еліту. Якщо це їм вдавалося, підкорена нація втрачала структуру, перетворювалася на аморфний матеріал, слугувала “коліщатком і гвинтиком” у новоутворених імперіях. Перед націями, які здобували незалежність, завжди поставало завдання формування нової аристократії. Від швидкості процесу її творення залежало майбутнє молодої держави: або нація формує еліту, або втрачає економічну і політичну незалежність. Українським оберегом упродовж віків попри бездержавність залишалося патріархальне село. За словами Володимира Жаботинського, “народові, чиє коріння міцно й густо вп’ялося на величезному терені в суцільну рідну землю, нема чого боятися за свою племінну душу, хоч би що виробляли по містах з бідолашними паростями його культури, з його мовою та поетами. Селянин усе витерпить, усіх переживе, доведе своє всупереч усім і повільно, крок за кроком зі всіх боків протиснеться до міста, і те, що тепер вважають за мужицьку говірку, буде там за дві генерації мовою газети, театрів, вивісок” . Господар-селянин був загрозою для радянської влади. Колективізація і голодомори, розкуркулювання і репресії – свідчення тваринного страху, який відчував тоталітарний режим перед українським селянством. І хоча знищити українську націю більшовикам виявилося не під силу, зате вдалося відірвати селянина від землі, зруйнувати патріархальні традиції, знищити родову пам’ять. Тому сьогодні на часі згадати чиїх батьків ми діти, зазирнути в минуле, повернутися до першоджерел родової пам’яті.
Історію творять не лише державці. На зламі епох і формацій на політичну авансцену виходять особистості “з народу”. Наділені пасіонарними рисами, вони стають вождями і полководцями. Їх поклик перетворює натовп у боєздатне і непереможне військо, аморфні людські маси – у народ і націю. Такими були Жанна Д’Арк і Богдан Хмельницький. Такими були сотні і сотні отаманів – ватажків козацьких і гайдамацьких загонів, таємних дружин і народних самооборон, повстанських відділів і військових формувань. Таким був засновник “Чигиринської республіки” Свирид Дементійович Коцур.
У Знам"янці. Крайній праворуч - Свирид Коцур
На Чигиринщині Коцури з’явилися у XVIII столітті і були вихідцями з Галичини або Волощини. Адже саме у цих регіонах поширене виробництво коца – грубого вовняного однотонного вкривала з насічками, ворсового пристриженого однобічного килима чи ліжника . Виробник такого килимка міг називатися коцаром, так як виробник столів – столяром, чи виробник бочок – бондарем. Саме у первісній транскрипції це прізвище зустрічається у Суботові на початку ХІХ століття. У 1833 році в селі проживали Єлисей Коцарь та його син Степан Коцаренко, якому на той час виповнилося 20 років . Прізвище вільно трансформувалося, а тому в регіоні зустрічаються його форми – “Коцур” і “Коцуренко.” Тоді ж у ж селі мешкав Петро Коцур із синами – Іларіоном (1834 р. н.) та Іваном – майбутнім суботівським старшиною. Особливо активно зміна прізвища відбувалася у 1920 – 1930 роки, коли носію прізвища “Коцур” у силу історичних обставин загрожували репресії. Можна також припускати, що прізвище походить з чеської мови, де коцур (“kocur”) – кіт.
Крайній праворуч - Свирид Коцур
Цитовано за книгою Олександра Солодаря "Як були коцурці..." (Серія "Невідома Чигиринщина". - Черкаси.Видавець Ю.Чабаненко. - 2009. - 40 с.)

Село на межі Дикого Поля

Одесную Тясмину лежить немічно і ніяк не може звестися тисячоліттями січений снігами, митий дощами, сушений сонцем степ. Вже й чоло його вкрили глибокі зморшки – яруги. Вже і яруги поросли підгайками, лісами і перелісками. Ось він обабіч дороги у полуденній дрімоті. Десь глибоко в небі завис краплиною і невтомно розливає пісню жайвір. Неторкані трав’яні зарості видаються справжніми хащами… Чебреці, ковила, звіробій, безсмертник, медуниця, полин, васильки, петрів-батіг, чіпкі реп’яшки і безліч невідомих трав мліють під сонцем і розливають долиною запаморочливо-терпкий аромат…
На схід від старої козацької столиці Чигирина на правому березі річки Тясмину поміж її притоками Ірклієм та Чутою розкинулося мальовниче село Галаганівка. Заквітчані вишневими і абрикосовими садами притясминські схили, невеликі чепурні хати, квадрати городів, живоплоти дерези, кам’яні паркани з піщаника Замкової гори, стара розлога верба на дорозі з Чигирина – все тут нашіптує легенди і казки, розповідає про минулі століття, ставить перед тобою безліч, здавалося б, нерозв’язних питань.
От хоча б назви кутків села: Поділ, Хутір, Луки. Про їх давність свідчить хоча той факт, що назви окремих з них ввійшли в обрядову творчість. Так, в одній з весільних пісень, записаних в Галаганівці, співається:
Заіржали кониченьки на Подолі,
Забрязчали музиченьки в батька в дворі .
Романтика і поезія ходили і ходять тут вузькими сільськими манівцями, а особливо – старою короткою дорогою на Поділ. Поросла обіруч густою непролазною дерезою вона би була широкою, якби не з’їли її талі й дощові води, залишивши лише тонесеньку смужечку-стежину. А на місці дороги запанував яр. Жив він завжди осібним життям. Був старим і буркотливим. Особливо навесні та під час літніх злив. Тоді прокидалося у ньому вікове невдоволення. Гнівився, ревів і клекотав яр. А його горлом скажено неслися, зривалися з водоспадів і водоспадиків, вривалися в численні гроти, печери і нори, пінилися і вибухали фонтанами, розсипалися тьмою бризок важкі потоки води. “Гу-у-у-у!” – гуготіли тоді з провалля невидимі для людського ока страшні почвари. “Го-о-о-о!” – вторили їм із затоплених водою кротовин мешканці світу підземного. Мов зачарована, слизька жовтотіла стежка зляканою змією тулилася тоді до краю урвища, а важкі намоклі стіни дерези, немов лещатами, стискали і яр, і стежину, нависали і хмурилися над ними. Коли ж стихія утихомирювалася, то темне й вологе глинище духом потойбіччя і таємниці зваблювало до себе дітлашню. По вуха забрьохані, вони до сутінків гостювали в яру. І поверталися додому з повними кишенями подарунків від буркотливого старця: старовинними монетами, ще царськими нагородами, гільзами і запальничками з гільз, кованими цвяхами й підковами на щастя. Де діставав яр предмети дитячих гордощів? А хто його знає. Певно, селяни намагалися задобрити яр – і сипали, і сипали до його ненаситного горла то сміття з двору, то мотлох із горища, то будівельний непотріб. А яр усе ковтав, усе перемивав – пересіював, залишаючи в своїх нутрощах лише найцінніші дитячі скарби… Минулося… Яр засипали… Дорогу заасфальтували… І тільки у спогадах і досі відлунюють “Гу-у-у-у!” та “Го-о-о-о!”.
Від села над Тясмином дорога на південь бралася до неба. Широка, в’їжджена, втоптана чи не на півметра в глиб степу вона поволеньки повзе й куриться Селянською горою. Праворуч на гребені гори чатує підтоптана вже Костомашина могила. Хто отой Костомаха, що знайшов у ній спочинок, уже ніхто й не згадає. Чатує могила, та й годі. Хоча ні… Прислухайтеся… Озивається… Тоді, коли сонце червоніє на заході, а голосні цвіркуни перекрикують один одного, зітхає могила і щось намагається сказати… “Мати Василина Кирилівна Семеренко (Коваль – дівоче) (1904 р.н.) за розповідями своєї матері розказувала, що якомусь чоловікові громада дала Гупалів яр, де глинистий ґрунт. Мужики сміялися з того чоловіка, бо там нічого не росло. Зате було три могили, одна з них – Костомашина. Чоловік той нічого не робив, не орав, не сіяв. А тільки в одно прекрасне время знайшли найменшу могилу розкопаною і место від бочки. А чоловік той щез” .
До яру від Костомашиної могили, на схилі – диво-камінь, на якому – відбиток жіночої ноги. Кажуть люди – то ходила Богородиця.
Ще далі за могилою – Кінське кладовище. Не дивно, що нікого, окрім собі подібних та коней, не зважилася людина хоронити в осібно відведеному місці. Адже були коні для людей – сірі, булані, білі, вороні і в яблуках – годувальниками, друзями і побратимами. Дорога ж, оминувши могилу, понад проваллями і ярами неквапом ішла до Хреста...
Чому один з найкрутіших схилів в околицях села називається “Хрестом”? Як правило, ще з часів пізнього середньовіччя хрести ставили на межі населених пунктів. Та чи лише тому тут мав стояти хрест? Ось що розповідає про це легенда: “В селі була чума. Люди тікали в степ. Біля гори побачили монашку в чорному одязі. Монашака сказала, що чуми вже в селі нема, можна вертатися. Тоді люди на місці, де бачили монашку, поставили хрест”.
А дорога круто пірнала донизу, в широку й розлогу долину з глибоким колодязем на самім її початку. “Як з Хреста – Молодецький колодязь. У 1902 році молодь – хлопці – зібралися і вирішили викопать колодязь. Тому Молодецький. Служив почті 100 років. Дощі йшли й замулило” .
На горі, над шляхом залишилися груша-дичка із терпкими як сам степ грушами і Гостра могила. Розповідає житель с. Галаганівка Василь Петрович Семеренко (1936 р.н.): “У 1944 році ми пасли скот у степу. Старші хлопці заставили нас копати Гостру могилу. Викопали німецькою саперною лопаткою на самім центрі яму – півтора на півтора метри і метр двадцять глибиною. У ямі Петро Дубина знайшов бронзовий оклад з Біблії 30х40 см, з трираменним хрестом, із завісами” .
А дорога біжить і біжить далі аж на колишню Херсонщину, куди ходили селяни на заробітки до німців-колоністів. А дорога галузиться, сягнувши одним зі своїх правих рукавів могили Розкопаної, в якій, певно, золота шукали.
А степ продовжує кликати таємницею і манити легендами. “На Чуті була Шпакова могила. Її розгорнули, коли робили вербівський ставок. Під могилою було багато кісток і людських, і кінських, і черепки, і люльки. Могилу розгорнули на греблю” .
“Майстрів яр од Стецівки, де Підок – зараз засаджено лісом. Після війни ми пасли корів. Приїхав “Додж три четверті”. Три рила розклали якісь бумаги, рулетку. Щось міряли. Од куща бузини 55 шагів на восток – копай. Рили, але нічого не викопали. Велике Берестувате на горі зробилася якась западина, прірва – кидаєш камінь – гуде й гуде, а коли впаде – не чути. Довгий яр – чумацький шлях. Старі люди так розказують. Розповідав дід Шай – Андрій Яковлєв, що в 1960-1965 роках приїхали на машині і шукали місце, де їх прадіда пограбували, і він там закопав золотий цепок” .

Цитовано за книгою Олександра Солодаря "Галаганівка" (Серія "Невідома Чигиринщина". - Черкаси, Вид. Ю.Чабаненко. - 2010 - 82 с.)